21 липня 2020 року минає шість років з дня загибелі в зоні проведення антитерористичної операції на сході країни патріота, захисника України, Героя України, нашого земляка Ящука Павла Володимировича.
Есе про Героя
Є у Житомирській області Бердичівського району невеличке (біля 600 мешканців), але мальовниче село Андріяшівка, у якому проживають працелюбні, щирі, закохані у життя люди. Уміють вони гарно працювати, бути прикладом у роботі. Не раз уродженці та жителі села ставали Героями праці, а у важкий, смертельно небезпечний для країни час вони бралися за зброю та захищали свою рідну землю, часто віддаючи за неї власне життя. У селі проживало багато ветеранів та учасників Другої світової війни. А в Новітній час, коли зі Сходу постала загроза незалежності нашої держави, багато жителів села Андріяшівки залишили свої домівки та пішли захищати Батьківщину від ворогів. Троє із них більше ніколи не побачать своїх рідних, друзів, рідне село: вони віддали своє життя за Україну. Про одного із таких сучасних Героїв, людину складної та незвичайної долі, Ящука Павла Володимировича, і піде далі мова.
Ящук Павло Володимирович народився 11 жовтня 1966 року у невеличкому містечку Сортавала, що у Карелії, на кордоні з Фінляндією. Батько, Ящук Володимир Павлович, був кадровим військовим, а мати, Ящук Ольга Павлівна, - швачкою. Обоє вони походили із багатодітних селянських сімей села Андріяшівки, які з діда- прадіда були вмілими та вправними хліборобами на цій землі. У грудні того ж 1966 року сім’я переїжджає до містечка Кандалакша Мурманської області, де батько продовжує військову службу. У 1972 році Володимира Павловича переводять на військову службу до міста Ізяслава, що на Хмельниччині. Там у 1974 році Павло пішов до школи. У 1979 році після демобілізації родина Володимира Павловича їде до Бердичева та оселяється у цьому місті. Тут Павло продовжує навчання. Він дуже любив учитися, за словами директора школи, «мав світлу голову». Під час навчання майбутній Герой активно займався спортом, зокрема боксом, та брав участь у республіканських змаганнях на звання чемпіона, здобував гарні результати. Проте після травми, яку Павло отримав під час тренувань, змушений був залишити цей вид спорту, але навички кулачного бою в майбутньому допоможуть йому у військовій професії. Усе ж юнак не покинув спортивних занять, захопився мотоспортом – і у 16 років він уже мав власний мотоцикл.
Після закінчення школи постало питання: «А який життєвий шлях обрати в майбутньому?» Павло довго не задумувався, адже його батько, рідні дядьки, двоюрідні брати були військовими, тож він також вирішив присвятити своє життя захисту Батьківщини. У 1984 році юнака було зараховано до Красноярського вищого військового командного училища МВС СРСР. Там він показав відмінні результати у навчанні та у фізичній підготовці. Павла Володимировича було зараховано до спеціалізованої роти, де, між іншим, активно вивчалися східні рукопашні бої. Під час одного з виступів Павло отримав важке поранення,і постало питання про можливість подальшого навчання в училищі, але майбутній Герой зумів покращити свій фізичний стан і у 1988 році закінчити навчальний заклад.
Розпочав Павло Володимирович військову службу в елітному спецпідрозділі МВС СРСР «Витязь». 18 травня 1989 року у МВС СРСР було створено навчальну роту спеціального призначення софринської бригади, і на посаду командира взводу було призначено лейтенанта Павла Ящука. Уже в червні того ж року дана рота виконувала бойові завдання у Середній Азії. Згодом її було передислоковано до зони нагірнокарабахського військового конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Саме там склалась ситуація, яку було описано в січневому номері журналу « Огонек» за 1990 рік: «На початку листопада 1989 року в районі Шуші біля поселення Кіров було виявлено ворожий гелікоптер. Павло Ящук очолював групу , якій було наказано взяти даний об’єкт. Незважаючи на те, що учасників групи захоплення було менше, ніж диверсантів у гелікоптері, завдання було виконано(гелікоптер захоплено, виявлено 50 кілограмів вибухівки, незареєстровану зброю, інструкції для здійснення диверсій та 24 диверсанти. Захоплену зброю було передано міліції, а людей відконвойовано до міста Степанакерт. Дехто із захоплених посміхався: «Через годину-дві ми будемо на волі!» Дійсно, менше ніж за добу диверсантів було звільнено.
Вихованому на ідеалах честі, гідності та справедливості Павлу Володимировичу важко було зрозуміти таке ставлення влади до військовослужбовців та власного народу. Офіцер неодноразово звертав увагу на проблеми, які були у військовослужбовців під час несення служби. Так, у час, коли спецпризначенці не виконували бойових завдань, вони проживали у містечку Ашукіно під Москвою. Умови проживання були жахливі, по кімнатах бігали пацюки, вкрай поганим було опалення будинків - все це спонукало Павла Володимировича, який був черговим у частині, дати інтерв’ю популярній у ті часи телепередачі «Служу Советскому Союзу» та розповісти правду про життя солдатів. У 1990 році Ящук П.В. був свідком розгону мітингувальників у Тбілісі та жорстокого побиття людей саперними лопатками. Під час подій у серпні 1991 року, пов’язаних зі спробою здійснення державного перевороту, Павло Володимирович перебував у Москві та займався охороною громадського порядку. Там він остаточно переконався у цинічності влади, яка наказувала роздавати зброю для знищення людей, та невідповідності ідеалів офіцера тим реаліям, які панували в той час у владі і у керівництві армією. Тому офіцер вирішив звільнитися з лав Радянської армії. Проте просто так звільнити солдата не могли, адже він мав численні урядові нагороди - ордени та медалі. З 1988 року (у віці 22 років!) він здобув право носити краповий берет (право на носіння крапового берета мають військовослужбовці Підрозділів спеціального призначення (СПН), що володіють достатніми професійними, фізичними та моральними якостями, які успішно пройшли кваліфікаційні випробування, крім того, краповий берет може бути вручений за мужність і відвагу, проявлені при виконанні військового обов'язку в ході бойових дій і спеціальних операцій, а також за особливі заслуги у справі розвитку підрозділів і частин спеціального призначення).
І Павла Володимировича демобілізували через стан здоров’я дружини,
(Ящук П.В. одружений із 1986 року).
Після демобілізації Павло Володимирович деякий час працював в охоронних агенціях, згодом відкрив власний бізнес у Калінінграді. Але він ніколи не забував своїх пращурів, свій рід, свою землю, завжди мріяв жити на своїй малій батьківщині. У 2007 році у житті Павла Володимировича сталась довгоочікувана радісна подія – народження сина. Ящук П.В. понад усе хотів, щоб його єдина дитина зростала на землі своїх батьків, тому він з родиною переїжджає до України та оселяється у батьківській хаті у селі Андріяшівці. Після того, як Павло Володимирович отримав у спадок столітню дідівську хату, він вирішив створити у ній музей свого роду, щоб нащадки змогли завжди пам’ятати власне коріння. Відреставрувавши стареньку хатину, він почав збирати речі та інформацію, яка стосується історії його роду.
У 2012 році Павло Володимирович зміг відвідати свого брата Валерія Володимировича - ученого-фізика, що працює та проживає у США. Там він отримав пропозицію переїхати до цієї країни для постійного проживання, проте вирішив повернутись до своєї Батьківщини.
Здавалося б, у житті нашого героя все склалося добре: він мав гарну родину, чудову дружину, маленького сина, повагу та любов односельців, займався невеличким бізнесом, мав певний достаток, підтримував гарну фізичну форму (міг пробігти 20-кілометровий крос) . Проте у нього була ще одна мрія – отримати українське громадянство. Нагода не забарилась. В Україні розпочалась Революція гідності.Після того, як було розігнано мирне зібрання студентів 30 листопада 2013 року, Павло Володимирович, маючи загострене почуття справедливості, відправився до Києва, щоб підтримати мітингувальників. На запитання: «А що ти тут робиш, Московський?» завжди відповідав: «Виборюю право на українське громадянство». У Києві він брав участь у патрулюванні території Майдану у загоні «Чорні ангели», створив загін самооборони «Ведмідь», який захищав приміщення Національної парламентської бібліотеки, у якому перебували поранені під час спроби штурму силами МВС. Саме за це він отримав подяку від колективу бібліотеки.
14 квітня 2014 року Ящук П.В. отримав паспорт громадянина України, хоча в душі був ним завжди. То був один із найрадісніших днів у його житті.
З початком АТО Павло Володимирович, не дивлячись на вмовляння рідних та друзів, відправився на фронт у складі 24-го батальйону територіальної оборони "Айдар". Його метою було передавати власний досвід, знання та вміння молодому поколінню бійців, але всидіти в тилах він довго не зміг і вирішив брати участь безпосередньо у боях…
То була похмура ніч 21 липня 2014, район Луганського аеропорту. Усе розпочалося під ранок. Спочатку працювали російські «гради», потім в наступ пішла ворожа піхота під прикриттям танків та БМП. «Айдарівці» знаходились недалеко від місця контратаки та виїхали до місця прориву на двох БТР. У ході боїв було виявлено вогневу точку противника, у кузові ГАЗ 66 було розміщено АГС (Автоматичний Гранатомет Станковий), який заливав вогнем контрнаступ наших військ. Було вирішено знищити розрахунок, взяти АГС та використати для підтримки наших військ. Група виконала завдання та захопила АГС разом з боєприпасами, Павло взяв управління боєм на себе. Дії солдатів змусили ворога відступити. Уже багато сепаратистів було знищено, коли один із побратимів Павла,«Барон», почув танковий постріл та подивився на те місце, де знаходився Паша з бійцями – на місці вогневої точки клубочився дим вибуху. «Барон» намагався зв’язатися з Павлом по рації, та вона мовчала. Тоді воїн все зрозумів… Зайшов за ріг будинку, оглянувся і побачив «Пашин» танк. Всі звуки в цей момент зникли, а серце билося так, що, здавалось, його стукіт чути на декілька кілометрів. «Барон» не бачив і не чув нічого, крім цього танка. Він вистрелив. Граната попала в корму, через долі секунд боєзапас здетонував і … все. Так загинув Ящук Павло - «Мисливець», «Мислитель». Великий патріот України. У всіх бойових зіткненнях, у яких брав участь підрозділ Ящука Павла, не було втрачено жодної людини, проте сам Павло загинув, захищаючи волю та незалежність своєї держави.
Поховано Героя 25 липня у рідному селі Андріяшівці поруч з могилами батьків.
Указом Президента України від 28 червня 2015 року № 365/2015 «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений
• орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)
• нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).
Рідні, друзі, побратими, односельчани завжди будуть пам’ятати славетного сина свого народу.
У селі Андріяшівці одну з вулиць було названо на честь Героя, на фасаді місцевої школи відкрито меморіальну дошку.
У Райгородоцькому ЗЗСО І-ІІІ ступенів створено постійно діючі стенди пам’яті Героїв АТО: у приміщенні бібліотеки – «Герої не вмирають», у кабінеті історії - «На небі пам’яті людської їх імена немов зірки».
Герої не вмирають! Героям слава!
Виконавець: Гуменюк Богдана Олександрівна,
учениця 11 класу Райгородоцького ЗЗСО І-ІІІ ст. ім. Героя Радянського Союзу В.К.Олійника
Керівник: Ляховецький Сергій Аркадійович,учитель історії
