A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Райгородоцька громада
Житомирська область, Бердичівський район

село Маркуші

 Село Маркуші в роки громадянської війни.

Восени 1918 року на Лисій горі у Бердичеві з'явився полковник Петлюрівської армії Оскін. Прибувши у село Маркуші разом з осавулом Демчіним з села Бистрик (Бистрицька волость), вони розпочали мобілізацію селян, що підлягали військовій повинності. З села Маркуші було мобілізовано біля 70 чоловік, яких направили до Житомира проти військ Центральної Ради і гетьмана Павла Скоропадського. Було убито багато гайдамаків. У бою загинув Павлюк Петро Макарович. Після Житомирського походу усі селяни повернулись додому. На початку травня 1920 року загін польських вояків з'явився в Маркушах. Розшукавши сільського старосту Бевзо Петра Наумовича, поляки в ультимативній формі зажадали протягом однієї години зібрати 20 підвід. І коли в призначений час підводи не були надані, розсерджені поляки розійшлись по селу. За спогадами Бевзо Ольги Дмитрівни на центральній вулиці села вони вбили глухого діда Постоя за те, що він на їх запитання відповів лайкою ("Поляки мені до ср…!"). Зібравши на кладовищі чоловіків, жінок та дітей, поляки поголовно пороли їх шомполами, нагайками, били прикладами гвинтівок. Старожил Редич Ф.Л. згадував: "У той трагічний травневий день польські вершники роз'їжджали по селу. З'явились вони і на нашій вулиці на Загреблі. Самим лютим з них був рудий поляк. Два солдати прийшли до Півторака Петра Дмитровича, вимагаючи коня, на що той відповів: "Поляки мені до ср…!" Тоді рудий поляк схопив відро і вдарив ним Петра по голові, проломивши йому череп. В той день загинуло ще два чоловіки: Павлюк Трохим Опанасович і Вітковський Іван Іванович. Дісталося і мені – лютий рудий пілсудчик вдарив мене прикладом, перебив праву ключицю, за що я отримав вуличне прізвище "кривобокий".

11:22:32 06.08.2019

Літопис комсомолу Маркушів.

Літопис комсомольської організації села Маркуші розпочинається з 1924 року. Першими комсомольцями були Софія Мусіївна Півторак (член КПРС з 1932 року), Галина Давидівна Рощенюк (член КПРС з 1928 року), Олександр Кирилович Півторак (підполковник у відставці, викладач марксистсько-ленінської філософії Ленінградського педагогічного інституту). Далеко за межами села відомі імена славних комсомольців – учасників підпільної групи, яка діяла у Бердичеві і Маркушах в часи фашистської окупації: братів Тадеуша і Вацлава Канецьких, Нуримухмата Галлямшина, Миколи Базилевича, Івана Лопачука, Олексія Яремчука, які Указом Президії Верховної Ради України від 10 квітня 1967 року посмертно були нагороджені медаллю "За відвагу". Від рук фашистів загинули підпільники: Раєцький Іван, Поліщук Валентин, Семенюк Віктор. Нуримухмат Саітович Галлямшин, башкир за національністю, був воїном Червоної Армії, утік з фашистського концтабору і був одним з активних організаторів Бердичівського і Маркушівського підпілля. Живим залишився партизан-підпільник Володимир Михайлович Острожинський. Одним з активних учасників комісії з написання літопису Маркушівського комсомолу був секретар колгоспної партійної організації В.Л. Редич.

11:22:00 06.08.2019

Літопис школи.

З церковного літопису: "Школа грамоты в селе Маркуши открыта в 1860 году, она помещалась в квартире пономаря Матвея Новохоцкого, который был учителем до 1868 года, за что получал от общества прихожан вознаграждение за свой труд ежегодно 30 рублей. С 1868 по 1872 год школа помещалась в квартире дьяка Никифора Тесельского, который был учителем за такое же жалование. С 1872 по 1885 год школа помещалась в наемных квартирах, крестьянских избах, а учителями в ней были местные крестьяне Петр Дзюблюк, Карп Седлецкий, а в последние два года 1883 и 1884 сын дьячка Исакий Новицкий". Цього останнього вчителя деякі селяни і до сьогодні згадують і вдячні йому та те, що він був суворий до дітей і не давав бешкетувати: сік різками і ставив колінами на гречку. Платню ці останні три вчителя отримували по 20 рублів за зиму, а за найм будинку під школу щорічно платили по 10 рублів. Загалом же школа з 1860 по 1885 рік тягнула жалюгідне існування, навіть ледь-ледь навчала читати по церковно-слов'янському, і багато хто з учнів грамоту зовсім забував! Буквар, часослов і псалтир були єдиними учбовими посібниками, арифметиці ж зовсім не навчали. Дітей ходило до школи не більше 20. З 1880 року на протязі трьох років місцевий священик Михайло Михайлович Мотилевич умовляв прихожан побудувати шкільний будинок, відпустити на його утримання і вчителів хоча б 100 рублів, доказуючи, що тільки тоді буде видно користь від школи, але селяни не вірили доводам священика і скупились на побудову школи. Дивлячись, що одними умовляннями нічого не досягти, священик  звернувся за допомогою у Волосне правління, яке відразу ж відізвалось на цю добру справу і примусово змусило селян поїхати за матеріалами на будівництво школи. У селі знайшовся лише один селянин Наум Бевзо, співчуваючий цій добрій справі, який взяв у шинкаря-єврея гроші в рахунок орендної плати за шинок, але так, що громада спочатку нічого не знала, поїхав і придбав різні матеріали у 1883 році. Селяни хоч не хоч змушені були привезти матеріали, але озлились на священика. Закуплені матеріали пролежали з осені 1883 року до березня 1885 року з-за відсутності коштів на будівництво. Місцевий керуючий Ілля Юровський пожертвував на будівництво школи 25 рублів, чим присоромив селян, і вони вже добровільно зібрали кошти на будівництво. Таким чином, будівництво школи було закінчене у липні місяці 1885 року, а у вересні у день храмового свята вона була освячена. У тому ж вересні священик за сприяння Волосного старшини та писаря умовив товариство прихожан укласти угоду на утримання школи у 100 рублів. Угоду засвідчили волосний писар і мировий посередник Павло Лупов, і таким чином школа тільки з 1885 року була офіційно відкрита і з цього часу у ній розпочалось правильне викладання усіх предметів, а у наступному 1886 році вона була перетворена у однокласну церковно-приходську школу. Однокласна церковно-приходська школа з 1887 року реально показала видимі результати. Кількість учнів збільшилась до 20-50 чоловік, кількість їх в окремі роки доходила до 60 учнів, з яких утворено досить чималий хор півчих, та при них же утворились добрі читці у церкві, та так, що при відсутності псаломщика можуть заміняти його під час богослужіння і різних потреб. У школі з 1887 року почали проводити іспити учнів, з яких витримало екзамен на пільгу 4 розряду, встановлений пунктом 4 статті 56 Статуту про військову повинність: у1887 році – 3 учня, у 1888 році – 8 учнів, у 1890 році – 10 учнів, у 1892 році – 9 учнів і 3 дівчинки отримали свідоцтво про закінчення курсу, у 1893 році – 5 учнів, у 1894 році – 7 учнів. Всього на протязі 8 років випущено з пільговим правом 42 учня і 3 дівчини з посвідченням про закінчення курсу. Таку видиму користь школа принесла завдяки зусиллям вчителів і священика Михайла Михайловича Мотилевича, який викладав Закон Божий з 1885 по 1894/1895 навчальні роки. Випускниками церковно-приходської школи були Бевзо Олександр Арефійович і Бигич Іван Сергійович. Бевзо О.А. – кандидат історико-філософських наук працював у інституті Академії наук УРСР у Києві, його перу належать праці: "Львівський літопис і Острозький літописець", "З історії української літератури" (посібник для вчителів української мови і літератури). Він співавтор тритомної праці "300-ліття возз’єднання України і Росії", "Історії запорізьких козаків". Багато друкованих праць належить перу нашого земляка – викладачу Полтавського сільськогосподарського інституту, кандидату хімічних наук Бигичу І.С., який підготував для школи методичні посібники для вчителів хімії. Коли Іван Сергійович приїздив у відпустку до Маркушів він обов’язково зустрічався з нашим прадідом Сінчуком Іваном Олександровичем, з яким вони товаришували з дитинства. У Маркушівській школі навчались майбутні підполковники – Півторак Олександр Кирилович, Півторак Віктор Єфимович, Півторак Микола Єфимович; полковники – Гордієнко Яків, Бевзо Михайло, Семенюк Степан Іванович, Гаврилюк Петро Петрович, Павлюк Володимир Миколайович, Маринкевич Віктор Миколайович, Півторак Петро Єфимович. Бевзо Олександр Олександрович став генерал-майором, служив у Генеральному штабі у Москві, тепер працює в адміністрації Президента Росії. Семенюк Олександр Петрович також став генерал-майором і разом з Семенюком Володимиром Івановичем – генералом МВС служить в Кемерово (Росія). У 2000 році в селі була побудована нова школа. В ній тепер навчається 100 учнів. Директор школи Кондратюк Сергій Васильович, заступник директора по навчальній роботі Левшун Тетяна Василівна, заступник директора з виховної роботи Михальченко Людмила Броніславівна, вчитель математики і інформатики Гончарук Олександр Степанович, вчитель хімії Панчук Юрій Миколайович, вчитель початкових класів Поліщук Євгенія Яківна.

11:21:39 06.08.2019

Літопис землекористування.

Після смерті поміщика Юліана Станіславовича Маршицького (у 1903 році) землями володіли дочки: Марія Юліївна Зайончковська, Сусана Юліївна Маршицька і Станіслава Юліївна Заржицька. Господарство вели самі, стягуючи з селян за оренду землі кожен десятий сніп і 10 рублів орендних. У 1905 році селяни перестали підкорюватись волі поміщиків. Впродовж однієї ночі вони спалили маєтки М.Ю. Зайончковської, С.М. Маршицької і С.Ю. Заржицької, а також водяний млин у двох поставах. Дочки поміщика Юліана Маршицького були незаміжні (Марія і Сусана). Їх маєток був там, де тепер знаходиться водонапірна башта. Час Маршицькі проводили на балах і курортах. Повертаючись у маєток з порожніми гаманцями, вони продовжували вести орендне господарство, яке поступово занепадало. Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією маєток Станіслави Юліївни Маршицької (за чоловіком Заржицької) придбав поміщик Желтов, але не встиг вступити у володіння ним (яким керував посесор Романовський). Як свідчать старожили, після конфіскації у 1918 році земель поміщиків, пани Маршицькі через рік настільки збідніли, що ходили жебраками по селу і просили милостиню. Незабаром вони виїхали у Польщу до родичів, звідки вже не повернулись на Україну. З приходом Радянської влади у селі Маркуші була обрана сільська рада на чолі з Острожинським Василем Онуфрійовичем.  У 1930 році головою сільської ради був Сінчук Олександр Григорович. Як згадує Ольга Дмитрівна Бевзо, він разом з приятелями випивав на Загреблі і затягнув пісню – "Ще не вмерла Україна…". А Кашперський Л.І. почав вимагати, щоби той співав "Еще Польска не сгинела…". Сінчук Олександр Григорович вилаявся: "Мені поляки коло ср…". Тоді Кашперський узяв відро і забив його. Один з компанії (Рижко) побіг до Наталі Григорівни – дружини Сінчука і розповів їй про лихо, яке сталося з її чоловіком. Сини Сінчука – Іван та Петро поїхали на підводі та привезли тіло батька. Кашперський Л.І. за це вбивство отримав 3 роки ув’язнення, а після звільнення з в’язниці у 1937 році був репресований. У 20-х роках на західній околиці села Маркуші поступово почалось будівництво хат на земельній площі, яка тепер носить назву "Новосельці". На родючому чорноземі, осяяному сонячними променями, виросли чудові вишневі і яблуневі сади, що були посаджені справжніми хазяями: Гордієнко Петром Яковичем, репресованим у 1937 році, Огризко Іваном Миколайовичем, також репресованим у 1937 році, Андрійчуком Дмитром, Синяком Борисом, Семенюком Павлом, Морозом Пилипом, Свинарчуком Пилипом, Семенюком Михайлом, Дзюблюком Дмитром, Синяком Нифоном, Регаловим Михайлом і багатьма іншими трудівниками. Бевзо Олександр Трохимович розповідав, що між Маркушами і Обухівкою виник "Хутір", у якому в 20-х роках було сім хуторів. Це господарства Антона Гаврилюка, Олексія Редича, Трохима Карповича Бевзо, Олександра Яковича Гаврилюка, Порфіра Регалова, Луки Маєрчука і Григорія Олійника. В господарствах було стільки десятин землі, скільки у сім'ях було душ. "Хутір" проіснував в основному до 1930 року, до створення колгоспу у селі. Залишилась одна хата Трохима Карповича Бевзо, що помер у 1932 році, яка проіснувала до 1938 року. Трагічна подія, яка потрясла не тільки село Маркуші, але і всю губернію, відбулась у 1926 році в сім'ї Наума Бевзо. Дмитро і Микола Бевзо весь час ворогували між собою з-за землі, якою наділив їх батько. Хата Миколи Бевзо стояла у центрі села на тому місці, де колись стояв господарчий магазин. Коли Микола вивіз на свій город гній, він запросив своїх приятелів, які допомагали йому у роботі, на обід. В хату зайшов брат Дмитро з зарядженим пістолетом у кармані, він був ветеринаром місцевої артілі. Гостинно відповівши на привітання Дмитра, Микола налив йому чарку самогонки і запропонував помиритьсь: "Брате, скільки не розмовляємо? Давай помиримося і забудемо минуле!" Але у Дмитра скипіла ненависть до брата. Вихопивши з карману пістолет, він вистрілив у Миколу… 24 січня 1930 року рішенням загальних зборів села було створено колгосп у складі 90 членів (40 селянських господарств). Організаторами Маркушівського колгоспу були: Семенюк Феодосій Фотійович, Поліщук Степан Костянтинович, Рощенюк Іван Дмитрович, Шевчук Григорій Петрович і Редич Анастасій Олексійович, які підписали Статут сільськогосподарської артілі – колгоспу, що отримав назву "Червоній шлях". Головою колгоспу обрали Семенюка Феодосія Фотійовича. На протязі 1930 року у колгосп вступило під страхом виселення майже все населення села за винятком двох господарств: Дзюблюка Дмитра Івановича и Гордієнко Олени Тимофіївни. У колгоспі була одна двокінна сіялка, молотарка "БАО", кінна жатка, сто коней, п'ятдесят плугів, сорок два вози і один двигун. Таким чином, сіяли і збирали врожай практично вручну. Приклади колективної праці показували Рощенюк Іван, Рощенюк Федір, Рощенюк Петро, Грева Оліфер Петрович, Регалов Михайло Якович, Півторак Єфим, Курошенко Фома – свинар, Олійник Надія; ковалі Олійник Яків, Яремчук Іван, Сінчук Іван, Бесараб Гнат, Бевзо Петро Якович, Нешко Петро Якович, Бесараб Дем'ян, Постой Кирило, Бесараб Меланія та інші. У Бердичівській філії Житомирського обласного державного архіву В.Л. Редич при написанні літопису Маркушів не знайшов документів про голод у районі, а також документів про роботу надзвичайної хлібозаготівельної комісії 1932 року (всі вказівки надавались усно). Жителі села Маркуші, в родинах яких були померлі з голоду у 1933 році: Бевзо Микола Асонович – 6 чоловік, Гордієнко Левко Андрійович – 4 чоловіка, Кащук Павло Петрович – 4 чоловіка, Корнійчук Лукаш – 1 чоловік, Маринич Надія Власівна – 6 чоловік, Маринич Павло Євдокимович – 3 чоловік, Павлюк Павло Якович – 3 чоловіка, Павлюк Трохим Степанович – 2 чоловіка, Пирожок Мирон Миколайович – 2 чоловіка, Постой Кір'ян Гаврилович – 2 чоловіка, Постой Яків Сидорович – 5 чоловік, Рощенюк Корній Гаврилович – 6 чоловік, Сорока Петро Миколайович – 4 чоловіка, Черевичний Улян Петрович – 7 чоловік, Шпула Панас Степанович – 1 чоловіка. Всього: 56 чоловік.

11:21:06 06.08.2019

ТАЛАНТИ РІДНОГО КРАЮ

Кожна земля, кожен край вирощують, випестують, мають свої таланти. Без них край забуває свою минувщину, не має достойного сьогодення, втрачає своє майбутнє. Так і Маркуші: серед його жителів є свої таланти, якими сельчани можуть по праву пишатись. Сьогодні ми назвемо лише декілька імен: Фелікса Резніченко, Тарас Гончарук, Валентина Шевчук, Дарина Дідук… Але повірте, їх є в Маркушах набагато більше!

11:09:21 06.08.2019

Старі фото

Виконком Маркушівської сільської ради.

11:05:30 06.08.2019

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування